Фото з історії села Сілець Львівської області періоду входження території до складу Австоро-Угорської імперії
НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА
Всеукраїнської експедиції
учнівської молоді
«Моя
Батьківщина - Україна»
Напрям
«З попелу
забуття»
«Жінки – борці
за волю України»
(1930 –
1950рр.)
Зміст
Вступ……………………………………………………………………
Розділ І. Діяльність
зв’язкової УПА Приймак
Параскевії Іванівни – «Калини»
(спогади). ………………….
Розділ ІІ. Діяльність
підрайонової УГХ Сокальщини «Орисі» (спогади
Андрущак Олени Степанівни)………………………………..
Розділ ІІІ. Діяльність члена ОУН Легуцької Ганни
Йосифівни…………
Розділ ІV. Історія жінок-борців у документах та світлинах……………
Висновки …………………………………………………………………..
Вступ
«Одного націоналіста я повісив униз головою
й палив на повільному вогні,
вирізав з нього шматки м’яса…
а він, гадюка, так і вмер,
вигукуючи «Слава Україні!»
От гадюка. Скільки я їх перемучив…»
Слова
одного з слухачів московських Вищих
партійних курсів
Невідомий
український патріот, що конав у нелюдських муках, мордований московськими
катами – це символ усієї Західної України в пазурах комуністичної імперії у
1940-50-ті роки. Один з героїв народної Української Повстанської Армії, яка
понад десять років без усякої допомоги ззовні й тільки тією зброєю, що
відбивала у ворогів, билася з силами обох могутніх тоталітарних монстрів –
гітлерівського рейху та ленінсько-сталінського колоніального «союзу». На
додаток, загони УПА боронили населення Холмщини та Лемківщини від розбою
польського війська.
Силою
політичних обставин склалося так, що в роки, коли на заході України воїни УПА
билися й гинули в нерівній борні за волю свого народу, більшість цього самого
народу під впливом комуністів була байдужа або ставилася до них як до
зрадників.
Деформація
національної свідомості переважної частини українського суспільства у роки
національно-визвольної війни не є винятком в історії. Боротьбу завжди
розпочинає і веде меншість з найкращих. Тривожним є надто повільне прокидання
національної свідомості вже у нових умовах. Воно свідчить про глибоку духовну
недугу, спадок імперського травмування російщенням, котрої українське
суспільство ще далеко не позбулося.
Антибандерівські, тобто по суті антиукраїнські стереотипи, насаджені у
свідомість населення України компартійними ідеологами, продовжують діяти і
мають неабиякий вплив і після проголошення незалежної Української держави, за яку віддали свої життя воїни УПА.
Ці отруйні психологічні стереотипи розколюють суспільство на «західників» та
«східняків», і відкривають ворота для
влади над ним. Шлях подолання цієї недуги – поширення правди про Українську
Повстанську Армію, її героїчну боротьбу та демократичну ідеологію.
Актуальність
теми дослідження. Мабуть, історія жодної країни не паплюжилась, не
перекручувалась так, як прадавня і пребагата історія України. Поневолювачі усіх
мастей намагались зробити наш народ покірним виконавцем своїх забаганок, а його
багату землю – джерелом власного достатку. Комуністична імперія, крах якої
відбувається на очах, як і попередні загарбники, робила шалені потуги, аби
позбавити українців національної свідомості. Проводячи русифікаторську політику
під виглядом творення "единой общности – советского народа", Москва
накладала заборону на правдиву історію, підміняючи її низькопробними вигадками.
За псевдонауковими теоріями, виникнення України припадало десь аж на кінець
середньовіччя, з усіх гетьманів єдиновірним оголошувався Богдан Хмельницький,
який одним розчерком пера у Переяславі здійснив не менше і не більше, як
віковічну мрію українського народу.
Найлютішим
ворогом України були буржуазні і небуржуазні націоналісти, які тільки те й
робили, що думали, кому запродати власний народ. Анафемі піддавались Мазепа,
січові стрільці, воїни УПА.
Щодо
останніх, за часом визвольних змагань, то цілковиту рацію має професор
Макмастерського університету (Канада) Петро Потічний, стверджуючи, що цей період
"в офіційній радянській історіографії та публіцистиці злочинне
перекручений". Ці матеріали, які нав'язувалися українським читачам, не що
інше, як скандальні речі, зразки тотального плагіату, тотальної неправди,
недоговорювання, фальші.
Викладене
вище і зумовлює актуальність теми дослідження даної роботи.
Об’єктом
дослідження наукової роботи є доля жінок
нашої місцевості, які були учасниками
ОУН-УПА.
Предметом
дослідження є діяльність жінок-борців за волю України, які проживають у нашій
місцевості.
Метою
наукової роботи є дослідження діяльності жінок-борців воїнів ОУН-УПА.
Здійснюючи
пошуково-дослідницьку роботу в нашій
місцевості, ми зустрілися з дуже цікавими людьми, які надали нам достовірну
інформацію про діяльність УПА, про долю жінок, які були в рядах воїнів УПА, а
потім засуджених радянською системою як «ворогів народу»на каторжні роботи в
Сибір. Але, будучи справжніми патріотами свого народу, вони і в далеких таборах
не припиняли своєї боротьби, були активними учасниками відомого повстання політв’язнів
у Норильську.
Мета
роботи реалізується шляхом виконання таких завдань:
·
дослідити діяльність Легуцької
Ганни - учасниці повстання політв’язнів
у Норильську;
·
дослідити діяльність Андрущак
Олени, репресованої за участь в УПА, учасниці повстання політв’язнів у
Норильську;
·
дослідити діяльність в УПА
Приймак Параскевії Іванівни .
Розділ І.
Діяльність зв’язкової УПА Пиймак Параскевії Іванівни – «Калини» (спогади).
Щороку у
жовтні на Покрову ми згадуємо воїнів УПА, чуємо вітання від нашого президента,
депутатів, але чому тоді ще й досі держава не може визнати воїнів УПА героями
на державному рівні? Скільки воїнів УПА загинули, захищаючи рідну землю,
скільки замордовано в концтаборах, скільки не дочекалися тої омріяної державної
незалежності… Чи могли вони колись подумати, що такою буде дяка від нащадків. А
тим часом з кожним роком воїнів УПА залишається все менше і менше, і разом з
ними вмирає жива правда тих далеких часів, адже кожен підручник не може так
переказати історію, як її очевидці.
Здійснюючи
пошуково-дослідницьку роботу в нашій місцевості, ми зустріли дуже цікаву
людину, яка надала нам цікаву інформацію про діяльність УПА. Цією людиною була
літня, але дуже жвава жінка, колишня зв’язкова УПА. Переживши тяжкі часи
встановлення радянської влади, арешт і допити, тюремні знущання та примусові
виправні роботи в Сибіру, жінка не втрачала надії про незалежну Україну, де б
українці були справжніми господарями, де б панувала рідна мова і рідна пісня.
Як виявилося
під час розмови, Параскевія Іванівна родом із села Витвиця, що розташоване в
передгір’ї Карпат. В нашу місцевість приїхала разом із своїм чоловіком, якого
зустріла на виправних роботах у Сибіру, який був зв’язаний із діяльністю УПА в
с. Сілець (Сокальський район). Як виявилося, жінка маючи 86 років дуже добре
пам’ятає події, які пережила сама, і ті, про які їй розповідав покійний
чоловік.
Багатим на
події був 1944 рік. У зв’язку з поразкою на фронтах, посилився німецький терор
по селах. Німці влаштовували масові облави для відправки молоді на роботу в
Німеччину. З початку 1944 року такі облави влаштовували всюди: на базарах, коло
церкви, вдома, навіть у школах, де була доросла молодь.
З метою
захисту населення від окупантів в Карпатах діють сотні УПА. Створено сотні
Довбуша, Літуна та інших. Вище Лужок у лісі створюється офіцерська школа для
підготовки старшин УПА. Скрізь по селах і містах була створена мережа ОУН. Вона
була прекрасно налагоджена. У кожному зв’язку був станичний. По зв’язках можна
було переводити людину сотні кілометрів. Для переведення підпільників із села в
село було налагоджено зв’язкових. Це були дівчата, які переносили повідомлення,
були помічниками в сотнях тощо.
В червні-липні
1944 року витвичани готувалися до зустрічі нових окупантів – дикої московської
орди. Майже все чоловіче населення було призване ОУН на військову підготовку
для вступу в УПА. Цю підготовку проводили на пасовищах на Верхащиках, на
Ропишні. Пригадую, що було наказано для військової підготовки кожному зробити
дерев’яний карабін. Військову підготовку проводив Данилій Матвій Іванович,
колишній вояк польської армії. Перед серпнем 1944 року вночі було організовано
Присягу молоді на вірність Україні, яка проходила в урочищі Рідний город. При
світлі місяця молодь повторювала слова присяги: «Здобудем Українську Державу або загинем у боротьбі за неї».
Як
згадувалося, у селі був зв'язок, через який обов’язково мусили бути зв’язані
підпільники. Такий зв'язок був у хаті Петра Гадуна, а потім у Михайла
Янишівського. Вважали, що на цих людей не впаде підозра, бо жінка Петра була
інвалідом з дитинства, а Михайло теж був інвалідом.
Для потреб УПА
в селі збирали зерно, м'ясо тощо. З наближенням фронту почастішали польоти
німецьких літаків над нашими прифронтовими територіями. Навесні 1944 року впав
і розбився німецький літак у лісі на Лускавім Камені. Екіпаж загинув. Знаменною
подією в селі стало приземлення навесні 1944 року на Мочарах партизанського
літака. Пілотом був українець, зв’язаний з УПА. Посадка його була вимушеною. Через
кілька днів німці літак забрали. Селу, на щастя, нічого поганого не зробили. В
тому, що німці не спалили Витвиці, велика заслуга була місцевого секретаря,
який знав німецьку мову і міг порозумітися з німцями. Багато разів люди
відкуплялися горілкою, м’ясом, медом, маслом.
У 1944 році
загинули перші мирні жителі. Ними стали батько й син Мельниковичі. Вони були
вправними ковалями на все Підгір'я. В липні 1944 в останній місяць німецької
окупації, нападники вночі вдерлися до хати, пограбували, вивели за село, де й
розстріляли. У липні 1944 року німці зустріли в лісі Степана Шолома, який ішов
по гриби, і на місці розстріляли. Пізніше розстріляли Григорія Янишівського,
примусивши перед тим самому викопати собі могилу. Був розстріляний також
Михайло Якимів, коли з наплічником ішов з Вигоди через ліс додому. Всіх трьох
німці прийняли за українських повстанців, чи зв’язаних з ними.
Відступ
німецької армії згубно позначився на моральному дусі її вояків. Ще помітніше
поразка на фронті відбилася на союзниках Німеччини – мадярах. Мадярські частини
часто дезертували. У неділю, першого серпня 1944 року українські повстанці
роззброїли мадярську військову частину. Між командиром УПА та командиром
мадярської частини було домовлено, що мадяри здають зброю, а УПА вільно
пропускає їх за це через Карпати додому. Зброю було роздано молодим хлопцям з
Витвиці. Це були двотактові мадярські карабіни типу «Манліхер», патрони та
набої. Кожен за одержану зброю розписувався та зобов’язувався берегти її і
ніколи не кидати. Потреба в роздачі зброї була нагальна, бо зі сторони Долини
натискали відступаючи німці, які могли цю зброю захопити.
Фронт у притул
підійшов до Витвиці. В цей час із гір Слободи Болехівської їхало упівське авто,
але хлопці зупинили його і попередили, що у селі німці. Нас кілька сіло у авто
і поїхало у Станківці. Яким було наше здивування, коли ми тут побачили
більшовицькі танки, авто, піхоту, які просувалися через гори у Болехів. Совєти
обстріляли наше авто, але нам вдалося врятуватися і втекти. Я повернулась у
Витвицю, і всі ми разом переїхали в Розточки, а звідти в Осічну. Село
переходило з одного місця в інше, поки точилися бої між німцями і
більшовиками. В серпні село було
остаточно зайняте більшовиками. Коли ми повернулися додому, то страшно було дивитися.
Верхів'я дерев понад річку і в садах були зрізані гарматними снарядами. В річці
Солотвині, біля хат і в сінях лежали трупи радянських солдатів. Деякі трупи
почали розкладатися, адже був серпень місяць. Біля мертвих була зброя, яку так
ніхто і не підібрав. Військова комендатура наказала поховати всіх вбитих
радянських і німецьких солдатів. Для цього було викопано братську могилу. Деякі
солдати мали при собі документи, тому їх ховали в мундирах разом із
документами.
Кілька
німецьких солдатів не змогли відступити разом зі своєю частиною. Вони
залишилися в тилу радянських військ і переховувалися в Занозі. Совєти оточили
їх, запропонували здатися. Німці відмовилися, відстрілювалися до останнього,
поки не впали прошиті ворожими кулями.
Зайнявши село,
радянська влада почала встановлювати свої порядки, обрали голову сільської ради
та його секретаря. Наприкінці вересня 1944 року було оголошено мобілізацію в
Червону армію. Всі чоловіки віком від 45 років мали з'явитися у Болехівський
районний військовий комісаріат. ОУН закликала не йти в окупаційну армію, а
брати зброю і вступати в УПА. Зброї було багато. Від часу фронтових боїв
молоддю було заховано багато автоматів,
гвинтівок, кулеметів, пістолетів, гранат, патронів німецького та
радянського виробництва. Ховали зброю у стріхах, у дровах. Особливо на цьому
поприщі відзначалися підлітки, яких, як кажуть, всюди було повно.
Мобілізація у
Радянську армію проходила у вересні-жовтні 1944 року примусово. Оскільки на
призовний пункт ніхто не зголошувався, по хатах було розіслано солдат, які
ловили усіх чоловіків і приводили до будинку сільської ради. Звідти під дулами
автоматів їх вели до Болехова. Пам’ятаю, як я поверталася із лісу додому і
побачила колону «добровольців», своїх односельчан, яких вели на призовний
пункт. Колону супроводжували автоматники, які мали наказ при спробі втечі
стріляти. Мало хто з мобілізованих залишався живим. Їх гнали на фронт майже не
навченими військовій справі. Більшість з них потрапляла у штрафні батальйони,
адже совєти називали всіх наших людей «бандерівцями» і посилали на певну
смерть. Багатьом «добровольцям» вдавалося втекти, бо на дорогах, які вели через
ліс, на колони часто нападали загони УПА, знищували конвоїв, а мобілізовані
розбігалися чи вступали в УПА. Часто українські повстанці нападали на відділи
НКВД, звільняли арештованих. Деколи ОУН вдавалося провести свою агентуру в
НКВД. Агенти повідомляли про час облави чи про якусь іншу акцію проти УПА.
Проти УПА вели
постійну війну спеціальні військові частини та загони НКВД з широкою мережею
агентів, що набиралися з місцевих запроданців. Ці агенти співпрацювали з
енкаведистами, повідомляли місця знаходження повстанців і людей, які допомагали
їм. У квітні 1945 року загонами НКВД і спеціальними військовими частинами
проведено широкомасштабну операцію по ліквідації УПА в усіх селах. Всі села
були одночасно оточені, включаючи і Витвицю. Операція мала назву «Червона
мітла». Про неї заздалегідь повідомили агенти ОУН, що були в НКВД. Люди про цю
акцію знали, але одні вірили, інші сумнівалися.
Наприкінці
квітня 1945 року село було оточене повністю. Всюди під лісом стояли вартові,
аби ніхто не міг вийти із села. В цей час декілька повстанців перебувало у
селі. Ось тоді і загинув Будинкевич Юрко (псевдо «Сміхун»),
який хворів
тифом і ще на той час не встиг
виздоровіти. Щоб вийти з оточення, він переодягнувся в жіночий одяг і
вже був близько біля лісу, але вискочили совєти і побігли за ним. Догнати не
змогли і застрелили. Так само було розстріляно всіх інших повстанців.
Крім відкритої
війни з УПА, уряд УРСР за прямою вказівкою Сталіна кілька разів звертався до
українських повстанців з пропозицією так званої амністії. Було оголошено: хто
добровільно прийде і здасть зброю, тому уряд простить, дасть можливість
повернутися до мирної праці, одержати роботу і жити мирно. Мало хто вірив цим
обіцянкам, бо всі добре знали азійську підступність москалів. У Витвиці ніхто
із активних діячів ОУН та воїнів УПА не скористався з цієї «амністії».
Скористалися з неї лише ті, які просто переховувалися від радянської влади, бо
не мали документів, не пішли в большевицьку армію і т.д. Під час облав ці люди
втікали з села, енкаведисти стріляли їх. Гинули такі люди масово, тому провід
ОУН не перешкоджав їм легалізовуватися і скористатися амністією. Таких у
Витвиці було досить багато.
Пізньої осені
1945 року у Витвиці, над селом, відбувся бій між воїнами УПА та спеціальними
загонами НКВД, підсиленими радянськими військовими частинами. В цьому бою
загинуло багато воїнів УПА. Енкаведисти кілька днів чатували, щоб схопити тих,
хто прийде хоронити полеглих українських повстанців. Серед убитих було багато
поранених, їх енкаведисти добивали ударами по голові дерев’яними дрючками. Двох
поранених повстанців вдалося врятувати. Одного з них Михайло Тишківський приніс
додому на плечах і переховував в отаві близько трьох місяців, як виявилося
пізніше це був повстанець зі Львова.
Чим більше
часу проходило після закінчення війни, тим більше шаленів
московсько-більшовицький терор, тим жорстокіші та підступніші методи
практикували окупанти проти УПА і мирного населення. Прикладом можуть служити
події на урочищі Перелу пізньою зимою 1946 року. Тут, на Перелучі, стояла хата
Пугачів. Мешкала там мама з двома доньками – Магдою та Зосею. До хати часто
приходили повстанці погрітися чи поїсти. Але, очевидно, за хатою Пугачів, що
була далеко від села, слідкували агенти НКВД. Одного разу біля їхньої хати
почалася стрілянина. В хаті була мама з двома дочками та два озброєні
повстанці. Один мав ручного кулемета «Дегтярьов», інший був озброєний
автоматом. Хлопці вилізли на горище, продерли стріху і звідти косили ворогів.
Кілька нападників було вбито й поранено. Тоді енкаведсти вирішили підпалити хату.
Хата почала горіти. Один із стрільців через продерту стріху, користаючи з
димової заслони, стрибнув з хати і зумів заховатися у лісі. Другий герой
продовжував відстрілюватися.
Коли почала
горіти хата, звідти вискочили дві дочки – Магда і Зося. На них уже займався
одяг. Тікали вони у яр. Більшовицькі бандити погналися за ними. Двоє
московських дикунів вхопили Зосю за руки і вкинули у вогонь. Те саме вчинили і
з Магдою. Коли хата вже догоряла, і стало ясно, що всі вже погоріли живими,
кати забрали своїх поранених і повезли в Болехів. Потім люди знайшли на згарищі
4 обвуглені тіла: маму, двох її дочок і повстанця.
1946 рік був пам’ятний ще й тим, що тоді були проведені
«вибори» до Верховної Ради УРСР і СРСР. ОУН та УПА вели активну антивиборчу
кампанію. Підпілля закликало населення бойкотувати так звані вибори, не йти на
виборчі дільниці. Витвичани не голосували, вибори в селі були збойкотовані. Але
це нічого не дало, бо результати «голосування» були сфальсифікованими.
Проводилися
вибори так: село було поділено на виборчі дільниці. На кожну дільницю був
депутат, агітатор з учителів або медпрацівників. У ніч з суботи на неділю на
виборчу дільницю позганяли багато чергових. Вибори мали початися о 6-ій годині
ранку в неділю. На дільниці були присутні уповноважені з району і військові.
Люди відмовлялися брати бюлетені, тоді солдати насильно тягнули людей до урни і
били. Було багато людей. Уповноважений з району наказав усім агітаторам брати
скриньки і йти на дільниці збирати голоси. До агітатора було прикріплено
озброєного енкаведиста. Звичайно, ніхто довго не ходив по хатах, та й люди
навідріз відмовлялися голосувати. Тоді енкаведист зайшов за якусь хату,
повкидав усі бюлетені в скриньку – і на тому «вибори» закінчилися.
Пізно восени
1947 року було проведено депортацію витвичан на Сибір. Про те, що готується
вивіз, говорилося раніше. Підпілля застерігало і закликало людей, що підлягали
вивозу, всіляко переховуватися. Мало кому вдалося уникнути депортації.
Уповноваженим по виселенню був представник райкому партії. Господарства
депортованих розграбовувалися, забирали все: худобу, одяг, збіжжя. Людям
дозволено було брати тільки те, що можна було взяти в руки. Все майно і будівлі
конфісковували. Деякі хати були розібрані і вивезені до Росії. Багато людей
опинилися на Далекому Сході, в Казахстані, біля Караганди. Дехто до місця
нового поселення так і не доїхав. Умови перевезення людей були надзвичайно
жахливими. Порожні вагони, без вікон натасовували людьми навстоячки. Спочатку
люди помирали від задухи, потім і від голоду. Під час кожної зупинки із поїзда
викидали трупи людей і до призначеного місця вагони прибували вже наполовину
порожні.
Багато
українців, тяжко страждаючи у московсько-азіатській неволі, своїм серцем завжди
були з рідною Україною і коли настав час, що можна було повернутися додому, всі
відразу верталися до рідних місць. Сьогодні ми маємо, можливо, ще не таку
Україну, про яку мріяли, за яку боролися, але сьогодні ми можемо говорити про
наші болі, терпіння і втрати. Сьогодні маємо право сподіватися, що завтрашній
день буде легший і кращий. Дай, Боже, щоб у нашій хаті зажди горів ясний
смолоскип національної свідомості, глибокої віри і глибокої думки про долю
рідного краю.
Розділ ІІ.
Діяльність підрайонової УГХ Сокальщини
«Орисі» (спогади Андрущак Олени Степанівни ).
Андрущак
Олена
Степанівна народилася в 1924 році в с.
Яструбичі Радехівського району. У сім років пішла до школи, де провчилася шість
років. У 1941 році поступила в торгівельну школу м. Сокаль і у ряди ОУН. У 1943
році закінчила навчання і 5 місяців працювала в Українбанку.
У 1944 році
почав наближатися фронт. В Сокалі почалося заворушення. Вся інтелігенція
виїхала за кордон. Олена покинула роботу і повернулася в рідне село. Тієї ж
ночі на село напали «наумівці». По 20 чоловік у кожну хату поселилися. Мали з
собою поранених ( у лісі був великий бій), у нас в хаті забрали постіль для
поранених, для коней – овес, а батька забрали провідником. Він повернувся аж
через два дні.
В організації
ОУН мали свої звена (3-4 чол.), своїх провідників. Вивчали історію України,
географію, декалог, 12 прикмет українського націоналіста, 44 правила.
В 1944 році
пішла на санітарні курси, які проводив доктор Савка «Софрон» і «Кривоніс».
Кожна медсестра повинна була вміти перев’язувати рани, робити мазі від корости.
Цього року вступила в УПА. Одного разу після бою в селі привезли пораненого,
рука в нього трималась тільки на шкірі і жилах. В ранах завелись черви. Я
обробила рану реванолем, йодом, перев’язала бинтом, черви повикидала, руку
перев’язала, поклала на шину, наклала пов’язку і відправила до лікаря
«Софрона». Через 6 місяців відділ пораненого переходив через наше село. Я стояла біля своєї хати, він
упізнав мене, підбіг і помахав мені своєю рукою, здоровою, і каже: «Бачили!»
Рука була повністю здорова. Через деякий час мене як медсестру забрали у відділ
«Перемоги», який працював у Кам’янецькому
районі.
Після
повернення до села я пішла у підпілля (1944 року). Провід призначив мене
районовою УГХ Сокальщини. Я мала свою зверхницю
(надрайонова Галя)
і три кущі під собою (кущ мав 3-4 села).
У селах
проводила збори. Санітарні курси проводила у с. Перв’ятичах, с.Тишиця. В підпіллі жила по криївках, лісах і
селах, де прийшлося. Часи були дуже тяжкі, ночами не спала. Часто я ходила до
криївки у с. Волиця Комарева з товаришкою Марійкою. Хлопці хворіли, ми робили
натирання, допомагали продуктами.
У 1947-48
роках була сувора зима. Хлопці не могли вийти з криївки і не вистачило їм нафти
для примусу, тому їли суху крупу. Коли сніг згинув, то вони вже не могли дійти
до села через виснаження.
Одного разу
Марійка пішла до криївки сама і попала на засідку. Там вона загинула.
Моє підпілля
тривало 8 років – до 1952 року. У своєму селі мене продали зрадники. 4 січня
1952 року я була ув’язнена і попала у тюрму до Вишкова, потім Радехова, де били
мене, кидали до плота, копали ногами, кулаками били по плечах. Потім завезли у
м. Львів на Лонцького. В той час у тюрмах вже були ліжка, але спати не давали,
ночами водили на слідство. Коли взяли на
допити, на мене вже були всі докази про мою діяльність (у Черника в криївці
знайшли мою автобіографію (окружний референт).
Мене викликали
до міністра Ковальчука, який видавав укази, щоб ставити з повинною, але я не
погодились і казала : «Маєте мене і мою роботу і судіть мене». Після цього мене
засудили військовим трибуналом на 25 років. Відправили у м. Норильськ, де я
була 4 роки і 5 місяців.
У Норильську
ми довбали кайлом котловани для будинків і працювали на будівництві при
температурі до -42 градуси.
Після смерті
Сталіна в’язні почали піднімати повстання. Три тижні оголосили голодування і не
виходили на роботу. З’єднались з каторжанами, які були поруч з нами. Поламили
ворота, викидали параші, ламали грати. Приїхав Берія і ми виставили по 2 чол. з
кожної нації в комісію, які могли б з ними розмовляти (українці, поляки,
білоруси, прибалтійці, росіяни, татари і ін..).
Виставили 36
питань для нашої полегші. Дозволили лише зняти нари і листуватися 1 раз в
місяць.
Після цього ми
знову оголосили голодування, не виходили за зону і виставили червоно-чорного
прапора на барак і написали : «Смерть або воля». Довкола бараку викопали яму,
бо думали, що будемо в ній лежати.
Через три
тижні зіслали на нас карні війська. В’язні обступили довкола барак по 3-4 ряди
і стояли рука в руку. На нас лили холодну воду зі шлангів у лютий мороз. Я
стояла в першому ряду від гарнізону і чула як начальник сказав: « 20 минут
прошло, больше нельзя». Тоді кинулись на нас з ломиками і топорчиками. Били
куди попало. Багато поранених лежало в ямі. Решту вишикували по 5 чоловік і
вивели в тундру. Там поставили стіл і мали всі списки на кожну людину – куди
кого ( в зоні зрадники доносили на організаторів повстання). Хто наліво – у
тюрму, прямо – в зону, направо – в режимний лагер. Я попала в режимний лагер.
Там ми перебули зиму, а на літо відправили нас у Мордовську РСР.
В Мордві була
швейна фабрика і робота для нас була легша (до 1956 року). В 1956 році в’язнів почали звільняти масово, по 50 чоловік викликали
кожного дня.
Я була
звільнена на поруки батька через три місяці. Поїхала до батьків у Амурську
область на висилку у м. Білогорськ, де перевели мене на спец поселення. Я
пробула там ще 8 років.
У 1964 році повернулась
на рідну Україну. Але тут мене не потребували і ще 8 місяців не прописували.
Тяжко
згадувати свої молоді, сповнені горя і страждань, роки. Але я і такі як я
знали, що наша боротьба не пройде безслідно. І настане той день, коли все, за
що нас так катували, здійсниться.
Україна
звільниться від чужоземного ярма і синьо-жовтий прапор замайорить над рідною
домівкою.
Розділ ІІІ. Діяльність члена ОУН
Легуцької Ганни Йосифівни
Легуцька Ганна Йосифівна народилася в с. Городовичі
Старосамбірського району Львівської області (колишня Дрогобицька область,
Хирівський район). Батько – Степанчак Йосиф Васильович, мати – Степанчак
Катерина Миколаївна, селяни-середняки, мали на той час початкову освіту. В хаті
вечорами збирались селяни, читали журнали та газети, вивчали історію України,
обговорювали події краю, вболівали за
долю свого народу. Діти змалечку, прислухаючись до розмов старших, формували
свій світогляд. Батько часто розповідав про те, як воював на горі Маківці (був
січовим стрільцем) за свою Україну. У 1918 році він був тяжко поранений і
перебував у шпиталі в місті Коломия. Поляки перемогли і польські поліцейські
катували поранених, били їх нагайками. Хлопці були в нижній лікарняній білизні.
Ті, кому вдалося втекти, знайшли сховок у місцевих жителів. Заробивши собі на
одяг, двадцятирічний Йосиф повернувся в село в національному гуцульському
одязі, який довгий час зберігали його нащадки, пишаючись, що їхній дід боровся
за волю України. Одружився із сусідською дівчиною Катериною. Дітей виховували у
патріотичному дусі. Вони змалечку знали про діяльність січових стрільців та
співали улюблену пісню діда Йосифа:
Ой гуцули в краю були,
Зрубали калину,
Тече річка кривавая
згори на долину.
Цю пісню дід Йосиф
співав ціле своє життя, згадуючи тяжкі бої та своїх друзів. Він цікавився
життям країни, виписував газету та журнали української громади. Діти змалечку
знали про голодомор на великій Україні і переймалися долею бідних українців.
1938 року батька
заарештували після бійки з польською поліцією на цвинтарі, коли селяни
покладали вінки на стрілецьку могилу, вшановуючи пам'ять воїнів. Заарештовані
хлопці сиділи у в’язниці до приходу німців. Після 28 серпня німці відступили
під натиском Червоної армії. До 1941 року на наших теренах господарювали
більшовики.
Ще при більшовицькій
владі 17-річною дівчиною я вступила в ряди ОУН. У 1942 році прийняла присягу на
вірність Україні. Працювала зв’язковою, розвідницею. Закінчила курси медичних
сестер, працювала в санітарній сітці, допомагала підпіллю. Тоді територія була
окупована німцями. Окупанти не розуміли нашої мови і менше вникали в народні
справи. Хлопці з підпілля били фашистів, боронили свій народ від будь-якого
тиску.
У 1944 році знову
прийшли більшовики. Маючи середню спеціальну освіту я працювала в районі
інспектором фінвідділу. Відвідуючи села району по роботі, виконувала підпільну
роботу зв’язкової.
У 1945 році була
викрита як працівник ОУН і заарештована. Шість місяців тяжкого перебування під
слідством у підвальних камерах слідчого ізолятора у м.Хирів. Допити проводили
по ночах. Били по голові пістолетами до непритомності. Відливали водою і знову
били, вимагаючи зізнання, імена та адреси соратників. Потім відбувся суд у
м.Самборі. Був винесений вирок – 15 років каторги. У 1946 році завезли в
Норильськ на каторжні роботи. Тяжка це була дорога і страшна. Тут 9 місяців в рік лютувала зима. Каторжани
працювали в піщаному та глиняному кар’єрі, били ломами і кувалдами мерзлий ґрунт по 12 годин в
60-и градусний мороз. Підйом був о 5-й годині ранку. На сніданок давали суп з
голів смердючої риби ( пів літри води і є або нема кусочка голови, два-три
кусочки чорної картоплинки) і 300 грамів
мокрого (для більшої ваги) чорного хліба. З роботи йшли 2-3 години.
Колони каторжан супроводжували конвої з голодними вівчарками. По дорозі конвої
знущались з людей, нацьковували собак, примушували колону лягати на сніг (у
такий мороз!), а влітку – в болото. І так, доки повертались у табір, лягали на
землю по 5-6 разів. На вечерю було те саме меню. Хліб був такий липкий, що
дівчата ліпили з нього вервечки і молилися на них. У 1953 році після смерті
Сталіна усі табори підняли страйк з вимогою покращити умови існування в’язнів.
Ми не виходили на роботу, не приймали їжу. Через 10 днів приїхала комісія з Москви
і умови каторжан трошки покращили. Робочий день скоротився з 12 годин до 9.
Дали ще один раз супчик.
Після від’їзду комісії
почалися арешти організаторів та керівників страйку. Прокотилася хвиля масових
знущань над в’язнями.
Почався другий страйк,
де каторжани повалили паркан, який відділяв їх від в’язнів іншого режиму (10 та
25 років ув’язнення) і об’єднались в єдину страйкову силу.
Через декілька днів
з’їхались каральні війська з материка. Ввечері оточили табір. І з усіх боків
кричали в мікрофони здаватись. В середині дівчата копали собі могилу 20 на 10,
розуміючи, що порятунку не буде. Після двогодинної облоги огорожа табору впала,
і на каторжан рушили пожежні машини. Шеренги страйкуючих розбивали напором
води. Після того, як вода закінчилась, прозвучав наказ примінити холодну зброю,
і солдати кинулись на дівчат з ломами та лопатами. Так як я була в першій шерензі (ланцюгу, бо ми
стояли, тримаючись за руки), то від ударів ломом впала без свідомості.
Дівчата розповідали
потім, що два солдати брали побиті тіла за руки і ноги та кидали в рів,
наповнений водою. Через 14 годин, коли повстання було розбите, збирали живих
між мертвими. П’ять днів без свідомості в лікарні. Довге лікування, а потім на
етап в Іркутськ в закритку на рік 250 дівчат, а деяких в тюрму.
Начальник лагеря був
дуже хорошою людиною і над нами так не знущались. Працівники табору співчували
нам. Ми харчувалися краще і нам не забороняли правити службу Божу в своїх
бараках. І на тих молитвах були присутні чергуючи. Одна чергова написала донос
вищому начальству. Відбулась сутичка між донощицею та начальником караулу.
Начальника арештували, а ув’язнених вивезли в Мордовію і розкидали по всіх
таборах.
Після 6 місяців праці
в Мордовії прийшла звістка про дотермінове звільнення. Та Батьківщина не приймала
ворогів народу. Повернулась на далеку північ в місто Інта, де у в’язниці за
волю України перебували наші і мій майбутній чоловік Легуцький Йосиф Петрович.
Там ми і створили сім’ю. І лише
в 1964 році повернулись в околиці рідних земель. І на своїй рідній Україні, за
яку віддали свою молодість, прожили клеймовані «ворогами народу». Та все-таки
дочекались дня, коли над нашою покропленою кров’ю батьків, братів та сестер землею піднявся
жовто-блакитний стяг.
Розділ ІV. Історія
жінок-борців у документах та світлинах
Висновки
Таким
чином, розповіді жінок-воїнів УПА ще раз доводять, що Українська Повстанська
Армія виникла як форма протесту і захисту українського народу проти
гітлерівської окупації, її бійці відіграли певну роль у порятунку народів
Європи від завойовницьких планів гітлерівської Німеччини, внесли свою долю у
розгром фашизму. Після закінчення другої світової війни УПА вступила у смертельну
боротьбу із людиноненависницьким сталінським режимом. Ця боротьба була
надзвичайно виснажливою, важкою і кривавою. У глибинній пам'яті народу учасники
українського партизанського руху 40-50 pp., незважаючи на всі інсинуації
комуністичної пропаганди, залишилися героями, захисниками Батьківщини.
Молоде
покоління повинно знати своїх героїв в обличчя. Тому ми і відвідуємо наших
оповідачок та розповідаємо правду про діяльність ОУН-УПА.
Донька
Легуцької Ганни Йосифівни, місцева поетеса Карнага О.Й., працює над книгою
спогадів, у якій детально розповість тяжку долю своїх батьків.
Немає коментарів:
Дописати коментар